Тема проблема людини в філософії план



Сторінка41/49
Дата конвертації12.11.2019
Розмір0.8 Mb.
Назва файлуТ.8.Пробл.люд.в.філос.doc
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   49
Тейяр де Шарден стверджував, що людина — ланка складної еволюції Космосу, яка вбирає в себе стадії "переджиття", "життя", "думки", "наджиття". Отож послідовно формується літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії "думки" не завершує еволюцію, а лише е кроком до досконалості світу. Олюднення сина Божого засвідчує виключну роль людини в космічній еволюції. Існуючий світ недосконалий. Людські страждання (символ — Христос) — стимул для активної співпраці людей задля удосконалення буття. Самосвідомість — джерело "персоналізації" — одночасно є умовою переходу до стадії "наджиття", коли єднаються душі людей після завершення історії у Космічному Христі.

Інтерес представляє трансформація уявлень про сенс життя в українській духовній традиції. Особливо рельєфно це починає проявлятися з приходом на Русь християнства. Християнство, що прийшло на зміну язичництву, побуджує до осмислення земного життя, яке має бути служінням чомусь вищому, ідеальному. Людина є істота богоподібна, має внутрішній духовний світ, що допомагає відрізняти істинне життя від життя, яке є смертю, тобто зрозуміти той сенс, який уперше робить життя осмисленим. Своїм розумінням сенсу життя людина повинна заслужити увагу Бога, оскільки Бог при сотворінні поклав на людину відповідальність за себе саму на основі дарованої їй свободи волі. Саме філософія, як свідчить її визначення у творах Костянтина-Кирила Філософа, навчає людину, що сенсом її життя є прагнення розуміти, що діється у земному світі і навіщо живе людина. Про це говориться вже в “Ізборнику 1073 р.”, а про шлях прилучення до Бога твердить у своєму “Слові” митрополит Іларіон. Автор середини ХІІ ст. Клим Смолятич стверджує, що він прагне прилучитися до Божої мудрості не заради марнослівства, а заради самої мудрості, яка дає найвищу насолоду.

Уже в княжі часи помічаємо неоднозначне розуміння шляхів осягнення святості. Святість як сенс життя означала поєднання людини з Богом, але шляхи до неї були різні, як свідчать писемні пам’ятки. Насамперед – це шлях ченця, який позбувся земних турбот, молиться і постить у самотній печері, шлях ангельський, що передбачає постійне духовне вдосконалення (К.Турівський). Однак у культурі княжої доби помітне ще й інше розуміння сенсу життя й призначення людини – як святості, до якої веде апостольський шлях. Цей шлях розумівся як активна “робота на Бога”, служіння і Богові, і людям у земному житті, що досягається виявом у собі мудрості Божої, активною пропагандою слова Божого, широким застосуванням розуму як Божого дару. Так розуміють сенс життя людини Клим Смолятич, Данило Заточеник, Володимир Мономах.

Суспільно-політичні обставини, що склалися в Україні після Люблінської унії 1569 р., по-різному спричинилися до розуміння сенсу життя. Один напрям, очолюваний Іваном Вишенським, сповідуючи традиційний візантійський ісихазм як ідеологію чернечого життя, що мала в своїй основі неоплатонізм Ареопагітик, проповідував повну ізоляцію від світу, втечу від земних благ і турбот у монастир або печеру. Мислителі цього напряму навчали, що сенс життя полягає у зневажанні потреб плоті й усього того, що пов’язує людину з реальним світом. Вони всіляко підносили духовне, що поєднує людину з трансцендентним Абсолютом. Найбільш яскраві представники цього напряму пов’язані з Острозьким культурно-освітнім осередком, де основною спрямованістю їх діяльності було створення нової релігійної доктрини, заснованої на візантійській традиції, збагаченій надбаннями давньоруської культури. У розуміння сенсу життя людини в острозьких мислителів спостерігається превалювання життя споглядального, яке дає можливість шляхом самозаглиблення, самозосередженості, самопізнання входити у безпосередній контакт з Богом, проникатися божественною істиною, і таким чином набувати вищого рівня духовності, який і є сенсом життя. Таке розуміння сенсу життя вело до квієтизму, до проповіді бездіяльності й пасивності, оскільки це була повна відреченість, замкнутість людини всередині себе, відхід від земного життя у монастир. Однак відходом від життя, пасивністю й бездіяльністю сповнене перебування в монастирі лише з точки зору світської людини. Для самих ченців-самітників їх заняттям була зосередженість на першооснові буття, яка з усією повнотою і цілісністю відкриває людині ту широту світогляду, при якій вона може осмислити своє життя. Самозаглиблення у печері чи монастирі є розширенням Духа, вивільненням від обмеженості й вузькості, що зумовлює його сліпоту. Пошуки сенсу життя у монастирі – це боротьба за його справжній сенс, творче його утвердження через вільне внутрішнє діяння.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   49


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка