Тема проблема людини в філософії план


У філософії Давньої Греції панував космологізм



Сторінка2/49
Дата конвертації12.11.2019
Розмір0.8 Mb.
Назва файлуТ.8.Пробл.люд.в.філос.doc
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   49
У філософії Давньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з'являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина - міра всіх речей..." Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. її він поставив у центр своєї філософії.

Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу (виявлення світу вічного та ідеального) і тіло (виявлення всього тимчасового та суєтного).

Інакше розумів природу людини Аристотель. Людину він розглядає як "політичну тварину", вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого - протистоїть їй, оскільки у неї є душа - причина і початок людського тіла.

Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Що ж головне у цьому співвідношенні? Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої - Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа, персона (від лат. persona). Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом.

Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить "людинобога" (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вона шукає опори передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс - це разом узяті теорія і практика гуманізму.

Філософія Нового часу вважала істинно людським у людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Наприклад, Рене Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". Раціоналістичний підхід до людини об'єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жюльєн Ламетрі.

Вчення про людину, що стало ключовим у філософії Нового і Новітнього часу, пронизане характерним протиріччям. З одного боку, воно розглядає людське тіло як одне з тіл природи у фізичному і біологічному (фізіологічному, антропологічному) аспектах, так що людина постає тут як частина природи, підпорядкована її законам. З іншого боку, у філософії Нового часу було розроблено специфічне вчення про людську сутність, або людську природу (Спіноза, Гоббс, Локк, французькі просвітителі) : міць природи розуміється і як міць всіх індивідів, разом узятих; затверджується «природне» право індивіда, окремої людини на самозбереження і задоволення фундаментально-необхідних потреб; постулюються як цінності вроджена рівність людей, «природна свобода людини», право приватної власності, «суспільна сутність людини» (Д. Юм). При цьому рівність розуміється не як майнова або станова, не як рівність задатків і здібностей, а як рівне право індивідів на захист життя, власності, на опір насильству і придушенню, найважливішою ознакою людської сутності вважається розумність, що розуміється широко (від розуму як здатності судження, доказу, аргументації до розуму як мисленню, інтелекту, науковому пізнанню). Людина наділена не тільки почуттями і розумом, а й пристрастями, афектами, звідки виникає проблема протиборства розуму і пристрастей і можливостей їх приборкання за допомогою розуму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   49


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка