Розділ соціальна ізоляція, соціальна інклюзія, соціальна інтеграція



Скачати 129.06 Kb.
Дата конвертації13.04.2019
Розмір129.06 Kb.
Назва файлуінклюзія.docx

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ЗДОРОВЬЯ ЛЮДИНИ І ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Соціальна інклюзія

Виконав студент IV курсу

Групи ФР 15-2

Скачко А.В.

Перевірила:

доцент

Іванова І.Б.



КИЇВ - 2019


ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………3-4с

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА ІЗОЛЯЦІЯ , СОЦІАЛЬНА ІНКЛЮЗІЯ , СОЦІАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ…………………………………….5с


    1. Соціальна ізоляція………………………………………....5-8с

    2. Соціальна інклюзія……………………………………….9-10с

    3. Соціальна інтеграція…………………………………….11-12с

Список використаної літератури…………………………..13с

Вступ


«Соціальна інклюзія» – один зі стандартних показників громадсько-активної школи, визнаний у європейському співтоваристві, й одна з най-сучасніших вимог часу, пов’язана з формуванням в Україні справедливого демократичного суспільства з рівними правами та можливостями.Інклюзія (з англ. – «долучення до будь­кого або до будь­чого») – новий термін, який увійшов у вітчизняний словниковий запас наприкінці ХХ ст. У 1945 році ООН прийняла Загальну декларацію про права людини, в якій проголосила, що права людини не залежать від статі, кольору шкіри, національності, релігії тощо. Усі неза­лежні країни, зокрема й Україна, закріпили ці права у своїх Конституціях. Так, ст. 23 Конституції України проголошує: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розви-ток її особистості»; ст. 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом»; ст. 28: «Кожен має право на повагу до його гідності».Ці та інші статті Конституції України є особливо важливими для людей, які мають будь­які обмеження, пов’язані зі здоров’ям, знаннями, особливим тимча­совим станом, для людей, які є мало мобільними і потребують додаткових зусиль для «долучення» до соціальної сфери.Саме тому стандарт «Соціальна інклюзія» має важливе значення для форму­вання демократичної держави і розвитку соціальних стандартів.Розуміння і визнання, що люди різняться за своїм соціальним, економічним і культурним походженням; що лідери в громаді несуть відповідальність за ство­рення єдності й гармонії в соціальному середовищі; розуміння питання динаміки взаємовідносин між меншістю й більшістю (в тому числі ризиків, пов’язаних із процесами інтеграції дітей з вадами здоров’я у традиційні заклади освіти) – це головні складові даного стандарту громадсько­активної школи.Автори цього посібника приділили увагу питанням формування і розвитку ін­клюзивної політики у школі, подали конкретні пропозиції щодо відходу від тради­ційного «медичного» погляду на вирішення даного питання та застосування но­вого – «соціального» – підходу до проблеми, який суттєво позначається на змісті та якості заходів, спрямованих на зменшення негативних наслідків «інвалідності».Прийнята у грудні 2006 року ООН Конвенція про права людей з інвалідністю та Факультативний протокол до неї змінили всесвітню парадигму в ставленні й підхо­дах до осіб з інвалідністю. Зокрема ставлення до цієї соціальної групи людей як до пацієнтів, якими необхідно лише опікуватися і які не можуть долучатися до актив­ного суспільного життя, змінилося на ставлення до них як до повноправних членів суспільства, що мають рівні права з іншими громадянами країни. Однак іще чимало країн при формуванні державної соціальної політики стосовно людей з інвалідністю не враховують цих змін.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА ІЗОЛЯЦІЯ, СОЦІАЛЬНА ІНКЛЮЗІЯ, СОЦІАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ.



1.1Соціальна ізоляція

Концепція соціальної ізоляції (або соціального виключення, відторгнення) сформувалася в розвинутих європейських країнах як метод вивчення та опи­су становища специфічних груп населення. Появу її зумовили політико­еко­номічні та соціологічні теорії минулих років. До громадського та наукового обігу поняття «соціальна ізоляція» було введене французькими політиками і суспільствознавцями. Упродовж 1980–1990­х рр. воно досить швидко поши­рилось у більшості країн Європи. Соціальна ізоляція – це поняття, яке використовують нині у багатьох краї­нах для того, щоб охарактеризувати сучасні форми соціальних перешкод. Док­тор Лінн Тодман, директор Інституту соціальної ізоляції в професійній пси­хологічній школі Адлера, вважає, що соціальна ізоляція стосується процесів, за яких окремі люди та цілі громади людей систематично стикаються з обме­женням їхніх прав, можливостей та ресурсів (наприклад, житлові умови, пра­цевлаштування, охорона здоров’я, залучення до громадського життя, демок­ратична участь тощо), зазвичай доступних для інших членів суспільства. Ін­шими словами – це наслідок численних втрат, які унеможливлюють всеосяжну участь осіб або груп осіб (людей похилого віку, осіб з інвалідністю, шукачів політичного притулку та інших) у економічному, соціальному і політичному житті суспільства. Існують інші тлумачення цього терміну: соціальна ізоляція – це багатосто­ронній процес прогресуючого соціального розриву, що вилучає певні групи та осіб із соціальних відносин та установ і перешкоджає їм брати повноцінну участь у визначеній законодавчими та регуляторними нормами діяльності сус­пільства, в якому вони мешкають. Соціальна ізоляція людей з інвалідністю – це відсутність умов для реалі­зації їхнього права на освіту, працевлаштування, індивідуальну мобільність, охорону здоров’я, участь у політичному та громадському житті, на доступ до ресурсів та послуг. Наприклад, за певних обставин причиною соціальної ізо­ляції для них може бути недоступність громадського транспорту, що унемож­ливлює доїзди до роботи, місця проведення тренінгу, центру з працевлашту­вання, медичної установи, розважального закладу. Предметом чи то грубих, чи майже непомітних форм соціальної ізоляції може стати будь­ хто, якщо він вирізняється у суспільстві. Це явище може тор­кнутись кожного: суспільство, сягаючи нових технологічних та економічних висот, підіймає на вершину одних людей, лишаючи інших позаду. Люди, що належать до непривілейованих та уразливих груп чи соціальних меншин, ма­ють вищий ризик потрапити в соціальну ізоляцію. Соціальна ізоляція можлива з багатьох причин, найтиповішими з яких є бідність, расизм, мовний бар’єр, недостатня активність і впевненість особи. У громадах із соціальною ізоляцією слабка соціальна взаємодія обмежує поширення інформації про роботу, політичну діяльність та громадські події. Багато соціальних працівників вважає, що ізоляція в сільських місцевостях принаймні настільки ж велика (якщо не більша), як і в містах. У сільській міс­цевості менший доступ до товарів, послуг та закладів, і це ускладнює життя в багатьох аспектах. У деяких країнах концепція соціальної ізоляції закріплюється у правових актах. Наприклад, Закон Італії No 328 (від 11.08.2000 р.) визначає «esclusione sociale» як бідність у поєднанні з соціальним відокремленням і зобов’язує Де­ржавну комісію з розслідування (Commissione di indagine sull’Esclusione Sociale, CIES) щорічно звітувати Урядові про зміни становища людей, що перебува­ють у соціальній ізоляції. Віденська декларація та Програма дій, прийнята 25 червня 1993 р. на Всес­вітній конференції з прав людини, стверджують: «надзвичайна бідність та со­ціальна ізоляція порушують гідність людини»; потрібно вживати термінових заходів для досягнення кращого розуміння причин надзвичайної бідності та їх ліквідації – для того, щоб відстоювати права найбідніших людей і покласти край соціальній ізоляції. Європейський Союз визнає соціальну ізоляцію як процес, у ході якого гру­пи населення або окремі люди «виштовхуються» на узбіччя суспільства, не ма­ють змоги повною мірою брати участь у суспільному житті внаслідок своєї бід­ності, відсутності базових знань і можливостей або в результаті дискримінації. Це віддаляє їх від можливостей щодо працевлаштування, отримання доходів, навчання, а також від соціальних інститутів та заходів. Соціально ізольовані особи мають обмежений доступ до органів влади та участі у прийнятті рішень, що впливають на їх життя, й, відповідно, не мають повноважень та можливос­тей взяти участь у розробці й обговоренні таких рішень. У звіті Ради з питань соціального розвитку Канади (CCSD) «Прогрес серед дітей Канади» (2002 р.) зазначається, що діти, які живуть у бідних сім’ях, ма­ють менше шансів отримати якісну освіту, а також обмежені у можливостях оздоровлюватись та відпочивати разом з іншими дітьми. Діти, які живуть у постійній бідності, мають більше вірогідності жити у «неблагополучній» роди­ні, зазнати насилля та мешкати з пригніченими батьками. І всі ці обставини є факторами ризику щодо соціальної ізоляції та потенційної злочинності. Проблема соціальної ізоляції зазвичай пов’язується з проблемою рівних можливостей, оскільки деякі люди потерпають від наслідків ізоляції біль­ше за інших. Упродовж останніх років в університетах штатів Джорджія та Сан­Дієґо проводилося дослідження можливого зв’язку соціальної ізоляції з функціями мозку. Його опубліковані результати засвідчили, що ізоляція може спричинити погіршення функціонування мозку та послабити можливості приймати рішення. Такі висновки підтверджують думки, що їх іще раніше вис­ловили соціологи. Ізоляція може впливати на вживання наркотичних речовин та скоєння злочинів. Дослідження, проведені в Об’єднаному Королівстві Бри­танії, зазначили, що соціально ізольовані люди скоюють непропорційно вели­ку кількість злочинів. Соціальна ізоляція значною мірою позбавляє людину відчуття «належності», сприйняття та визнання. Соціально ізольовані люди є більш уразливими з економічної та соціальної точок зору; відповідно, вони мають обмежений життєвий досвід.У країнах з вільною економікою причини соціальної ізоляції пов’язувалися з економічними та соціальними чинниками суспільства й неефективною по­літикою уряду щодо послуг у цій сфері. У Національній доповіді про людський розвиток «Україна: шлях до соці­ального залучення» аналізуються причини та особливості соціальної ізоляції в нашій країні, визначаються соціально ізольовані групи населення, пропону­ються рекомендації щодо розробки державної політики та програм для подо­лання бар’єрів на шляху до суспільного життя всіх верств населення.2Один із найпомітніших прикладів соціальної ізоляції людей з інвалідністю в Україні – це недосконала державна політика щодо забезпечення прав та сти­мулювання засобів масової інформації дублювати інформацію спеціально для людей з ураженнями слуху. Конституція України гарантує доступність інфор­мації всім громадянам України, проте 2010 року тільки 5–7% телепередач мали переклад на жестову мову та титрування для осіб з ураженнями слуху. Указ Президента України No 558/2011 від 07.05.2011 р., зобов’язуючи телекомпанії проводити титрування передач, закладає підґрунтя для зміни на краще стану справ у цій царині:«... Особи з інвалідністю залишаються відторгнутими від багатьох сфер со­ціального життя. Більш за все вони страждають від упередженого ставлення до них з боку інших осіб. Тому важливим завданням загальнодержавної полі­тики є виховання, роз’яснення та формування у населення толерантного став­лення до людей з інвалідністю. Велике значення має формування культури сприйняття людей з інвалідніс­тю як рівних членів суспільства у суспільно значущих сферах (влада, управ­ління, виробництво, наука, фінансова сфера...). Однією з важливих передумов для залучення людей з інвалідністю є створення для них можливостей вести незалежний спосіб життя та брати участь у всіх його сферах шляхом забезпе­чення їм доступу нарівні з іншими до інфраструктури, транспорту, інформації та спілкування...» – зазначається у Національній доповіді про людський роз­виток «Україна на шляху до соціального залучення». Протилежністю до соціальної ізоляції є соціальна інклюзія, або позитивні дії, спрямовані на зміну обставин та навичок, які спричинили ізоляцію люди­ни від життя суспільства.

1.2 Соціальна інклюзія



Соціальна інклюзія («включення, долучення») з’явилась як результат пере­ходу суспільства до соціальної політики, яка базується на соціальній моделі інвалідності. Фактично це процес змін у політичній, економічній, соціальній сферах, спрямований на утвердження соціальної рівності. Це забезпечення та­ких умов, за яких усі діти й дорослі могли б брати участь у житті суспільства як рівноправні його члени, яких поважають і які роблять свій внесок у суспіль­ний розвиток. Соціальна інклюзія відображає активний і спрямований на роз­виток людини підхід до суспільного добробуту, що передбачає не просто лікві­дацію бар’єрів чи ризиків, а дещо більше: зміну концепції соціальної політики. «Соціальна інклюзія» – це процес, спрямований на забезпечення людям, які зазнають ризику бідності та соціального вилучення, можливостей та ресурсів, необхідних для того, щоб повною мірою брати участь в економічному, соціаль­ному та культурному житті та досягти рівня життя і добробуту відповідно до стандартів якості життя. Дії держав відповідно до принципів соціальної інк­люзії мають забезпечувати людям ширші можливості для участі в підготовці та прийнятті рішень, що їх стосуються, та реалізації їхніх основних прав. Європейський Союз прийняв до використання терміни «соціальна інк­люзія» та «соціальна ізоляція» наприкінці 1980­х – на початку 1990­х років. Концепція «соціальної інклюзії» виникла у відповідь на все глибшу соціальну нерівність, яка стала наслідком нових умов на ринку праці та невідповідності тодішньої системи соціального забезпечення, через що було неможливо задо­вольнити потреби різноманітних верств населення. Соціальна інклюзія охоплює широкий спектр стратегій, ресурсів, орієнто­ваних на ті групи населення, які перебувають у несприятливому становищі. Наріжними каменями концепції соціальної інклюзії стосовно осіб з інва­лідністю є: Цінування, визнанняі повага щодо окремих осіб і цієї соціальної групи. Це, зокрема, передбачає визнання відмінностей у розвитку людей замість прирів­нювання «інвалідності» до патології, вади; поширення переконання, що всі люди є однаковими в одному фундаментальному сенсі: незважаючи на наші відмінності, ми всі маємо певну цінність.Розвиток людини потребує надання їй можливостей для навчання та само­вдосконалення, творчого інтелектуального зростання особистості, вибору ді­тьми і дорослими такого життя, яке вони цінують і яке заслуговує на підтримку. Причетність та участь – наявність підтримки у прийнятті рішень, що стосуються кожного особисто, в питаннях сім’ї та життя в суспільстві. Це оз­начає, що молоді люди приймають рішення самостійно, можуть контролювати послуги, які їм надаються; батьки беруть участь у прийнятті рішень щодо ви­бору школи та у вирішені інших питань, що впливають на життя їхніх дітей; громадяни залучаються до участі у прийнятті рішень щодо політики та участі у політичному житті суспільства. Територіальна близькість – це спільне користування фізичним і соціаль­ним простором (наприклад, громадськими місцями – бібліотеками, театрами, парками тощо). Матеріальний добробут – наявність матеріальних ресурсів і, зокрема, фі­нансової підтримки соціальних програм, так щоб люди з інвалідністю могли повною мірою, нарівні з іншими, брати участь у житті суспільства.Із соціальною інклюзією пов’язуються проблеми дотримання прав люди­ни. Згідно з визначенням видатного економіста, лауреата Нобелівської премії Амартії Сена, «процес інклюзії характеризується наявністю соціального досві­ду, який використовується всіма групами населення, рівністю умов для досяг­.

1.3 Соціальна інтеграція

У XVII ст. швейцарський математик Я. Бернуллі (1654–1705) ввів у мате­матику термін «інтеграл». У наступні три століття термін «інтегрувати» по­ступово ввійшов в інші галузі наукового життя – спочатку в філософію, по­тім у психологію, соціологію, а далі в педагогіку. Термін «інтеграція» походить від лат. integratio («відновлення, заповнення»), що, своєю чергою, походить від integer, integrum («цілий»). Що стосується дефініції поняття «інтеграція», то в науковій літературі ми не натрапимо на два однакові визначення. Це можна пояснити, по­перше, наявністю безлічі моделей, типів інтеграційних процесів, які різняться за цілями й функціями, і, по­друге, відмінностями національних інтересів, що їх відстоюють окремі держави.

Соціальна інтеграція – процес перетворення порівняно самостійних, слабко пов’язаних між собою об’єктів (індивідів, груп, держав) у єдину, цілісну систему, що характеризується узгодженістю та взаємозалежністю її частин на основі загальних цілей, інтересів. Це встановлення оптимальних зв’язків між соціальними інститутами, групами, гілками влади й управління. Основою со­ціальної інтеграції слугує діяльність людей у межах того чи іншого суспільно­політичного ладу. Мета соціальної інтеграції полягає у створенні «суспільства для всіх», у якому кожна особа має права йа обов’язки і покликана відігравати в житті цього суспільства активну роль. У педагогіці термін «соціальна інтеграція» з’явився в ХХ ст. й почав засто­совуватись у США спочатку щодо проблем расових, етнічних меншин, а зго­дом – щодо дітей емігрантів. Лише в 1960­х рр. цей термін з’явився у науково­му використанні на Європейському континенті й став уживатися щодо осіб з інвалідністю. У соціології термін «соціальна інтеграція» зазвичай застосовується поруч із терміном «соціальна солідарність». Насправді «соціальна інтеграція» (тобто дія прийняття) і «соціальна солідарність» (тобто розуміння проблем) розді­лені в часі. Зволікання у подоланні залежить від того, які відчуття виникають стосовно нового отриманого досвіду. Наприклад, у багатьох країнах умови проживання, навчання, праці для лю­дей з інвалідністю вважаються добре продуманими, оскільки для щоденного життя цим людям забезпечено фізичну, інформаційну доступність. Але чи є підстави говорити про повну інтеграцію? Звісно, ні. Суспільство все ще сприй­має інвалідність як слабкість – навіть якщо люди з інвалідністю роблять речі, яких не можуть зробити інші. Світові спортивні чемпіонати завжди збирають велику кількість глядачів та добре висвітлюються в засобах масової інформа­ції. Але коли йдеться про спорт для людей з інвалідністю, то ситуація зміню­ється на діаметрально протилежну.Ми живемо в суспільстві, у якому певні бар’єри щодо інвалідності – а також расової належності, релігійних переконань, статі, соціального стану, віку та сексуальної орієнтації – можуть мати вплив на реалізацію можливостей, при­буток, громадянські права та здоров’я людини. Тому згуртованість громади, в якій кожен має відчуття того, що він є членом цієї громади, має велике зна­чення для зміни цього становища. У зв’язку з цим нині актуально розвивати взаємодію між різними спільнотами, громадами, групами населення з метою протидіяти нетолерантному ставленню, необізнаності, появі страхів, уперед­женню та дискримінації. Згуртованість громади, груп людей, усього суспільс­тва передбачає створення оточення, де визнають і цінують відмінності людей.

Список використаної літератури

1.Навч.-метод посібник / Н.Б. Адамюк, Л.Є.Андрусишина, О.О.Базилевська та ін., НАПН Інститут спеціальної педагогіки; за ред. В.В.Засенка, А.А.Колупаєвої, Н.О. Макарчук, В.І.Шинкаренко. – Київ, 2014. – 336с.

2.Серія навчальних матеріалів (тренінгові модулі) / за заг. ред. О. Красюкової-Еннз, Ю. Найди, М. Сварника, О. Софія. – Українськоканадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» – К.: СПДФО Парашин І. С., 2011. – 248 с.

3.посібник / Дж. Блейз, Е. Чорнобой, Ш. Крокер, Е. Страт, О. Красюкова-Еннз. – К.: ПаливодаА.В., 2012. – 46 с.



4.Інвалідність та суспільство: навчально-методичний посібник / за заг. редакцією Байди Л.Ю., Красюкової-Еннс О.В.. / кол. авторів: Байда Л.Ю., Красюкова-Еннс О.В., Буров С.Ю., Азін В.О., Грибальський Я.В., Найда Ю.М. – К., 2012. – 216 с.

5.Особливі діти в закладі і соціальному середовищі: О. В. Гаврилов Навчальний посібник. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2009. – 308 с.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка