Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р



Сторінка1/5
Дата конвертації13.05.2019
Розмір0.73 Mb.
Назва файлумвсп сем 9 (1).docx
  1   2   3   4   5

Мвсп сём 9

11111111111111 так !!!!!!




Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині.

Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини.

У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.

17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації-Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством.11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання  до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.

Статут НАТО підписали представники Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія.  СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 рр. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу 3 країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19липня 1951 р. конвенції  «Про   статус   збройних   сил   країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива   ремілітаризації   ФРН   викликала   занепоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

Процес розширення НАТО Після підписання Північноатлантичного договору до перших 12 його учасників приєднались 7 держав, збільшивши кількість членів НАТО до 19. Польща, Угорщина і Чеська Республіка вступили до Альянсу в березні 1999 року, отримавши запрошення до вступу на Мадридському самміті 1997 року. Перший самміт НАТО, в якому ці три країни взяли участь як повноправні члени Альянсу, відбувся у Вашингтоні в квітні 1999 року. Тоді керівництво НАТО наголосило на тому, що двері Альянсу залишатимуться відкритими для вступу інших країн і пообіцяли, що НАТО і надалі вітатиме нових членів, які здатні втілювати в життя принципи Договору і робити свій внесок в мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні. Альянс очікує, що протягом наступних років будуть запрошені й інші країни, які бажають і спроможні перебрати на себе відповідальність і зобов'язання, пов'язані з членством. Це буде зроблено тоді, коли він вважатиме, що вступ цих країн піде на користь політичним і стратегічним інтересам Альянсу та сприятиме європейській безпеці та стабільності. Керівництво НАТО ухвалило План отримання членства в НАТО, спеціально розроблений для того, щоб надати дорадчу допомогу країнам, які бажають вступити до Альянсу, і мати з ними зворотній зв'язок. Дослідження розширення НАТО від 1995 року У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівники країн - членів Альянсу знову підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу. Держави, які втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема іредентистські претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу. На Мадридському самміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами. В березні 1999 року ці країни офіційно приєднались до Договору. Процес вступу Наступні етапи лежали на шляху вступу трьох нових членів до Альянсу: 10 січня 1994 р. На самміті НАТО в Брюсселі керівники 16 держав - членів Альянсу заявили про те, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО за рахунок демократичних держав зі Сходу. Вересень 1995 р. Альянс ухвалив Дослідження розширення НАТО, в якому описані чинники, які треба враховувати у процесі розширення. Протягом 1996 року відбувався інтенсивний індивідуальний діалог з 12 заінтересованими країнами-партнерами. 8 липня 1997 р. Керівники країн - членів Альянсу на зустрічі в Мадриді запросили Польщу, Угорщину і Чеську Республіку розпочати переговори про вступ. Вересень і листопад 1997 р. З кожною з трьох запрошених країн проведені переговори про вступ. Наприкінці цього процесу три країни надіслали листи про наміри, в яких підтвердили взяті під час переговорів зобов'язання. 16 грудня 1997 р. Міністри закордонних справ країн - членів НАТО підписали Протоколи до Північноатлантичного договору про вступ трьох нових членів. Протягом 1998 року Країни - члени Альянсу ратифікували Протоколи про вступ згідно зі своїми національними процедурами.  12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу. 16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. План отримання членства (MAP) План отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі. Дев'ять країн, що висловили свою заінтересованість у вступі до НАТО і які беруть участь в МАР, це - Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, колишня Югославська Республіка Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія. MAP наповнює змістом обіцянку НАТО тримати двері відкритими. Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ буде прийматись НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.

22222222222222222 ТАК !



Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 р. було ухвалено Гельсінкський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях. Перелік держав-учасниць: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Югославія (участь призупинено). Інституціоналізація ОБСЄ 21 листопада 1990 р. у рамках НБСЄ відбулася зустріч на найвищому рівні, на якій глави держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць ухвалили Паризьку хартію для нової Європи. Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху. 9 липня 1992 р. на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн — учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського самміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів.  Заходи щодо зміцнення довіри і безпеки (ЗЗДБ). 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря. 1 грудня 1993 р. Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату. Учасники засідання висловили також занепокоєння зростанням кількості і масштабів регіональних конфліктів та підтвердили своє прагнення до їх врегулювання, зокрема в колишній Югославії. У зв'язку з цим було запропоновано заходи, покликані підвищити здатність НБСЄ до врегулювання і відвернення конфліктів, та досягнуто домовленості щодо розвитку взаємин з іншими європейськими і трансатлантичними організаціями. На самміті 1994 року в Будапешті були ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ. До них, зокрема, належать такі: про перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), про наступну зустріч глав держав і урядів країн ОБСЄ у 1996 р. в Лісабоні, про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного самміту. На самміті в Будапешті держави НБСЄ висловили політичну волю і заявили про свою готовність надіслати до Нагірного Карабаху багатонаціональні сили з підтримки миру після прийняття сторонами домовленості про припинення збройного конфлікту. Діалог з питань безпеки, контроль над озброєннями, роззброєння та заходи зміцнення довіри й безпеки (СЗВМЗ) Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінкській зустрічі в липні 1992 р. країни учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки. Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 р., проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі ("Програма термінових заходів"). У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: "Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій"; Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь; Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі. Дві наступні частини "Програми термінових заходів" були узгоджені в грудні 1994 р. напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 р., а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ самміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи нерозповсюдження, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання. В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття самміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінкського самміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ-1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії—Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. Переговори відбулися під егідою ОБСЄ в 1996 році. Особисті представники Голови ОБСЄ здійснювали головування на переговорах та сприяли виконанню досягнутих угод. Відділ Секретаріату ОБСЄ у Відні відповідає за організацію необхідних перевірок, в яких беруть участь країни — учасниці ОБСЄ. Запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій Відповідно до Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 р. НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонії3, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій, введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія). У 1996 році, після підписання Дейтонської мирної угоди, ОБСЄ організувала в Боснії—Герцеговині проведення загальних, а у вересні 1997 р. — муніципальних виборів. У 1997 році особистий представник Голови ОБСЄ надавав допомогу у політичному врегулюванні кризи в Албанії. Одним із результатів стало проведення в країні виборів, на яких ОБСЄ виступила в ролі спостерігача. Система безпеки, запропонована ОБСЄ На самміті в Будапешті 5—6 грудня 1994 р. глави держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя і з урахуванням поточних дебатів з цих питань в країнах-учасницях. Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. В декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співпрацю з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени — поодинці й разом — дотримуються принципів і зобов'язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих та добровільних обов'язках. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. Розбудова системи безпеки триває.

1 серпня 1975 року в Гельсінкі був підписаний Заключний акт ОБСЄ - Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Його підписали 33 європейських країни, США і Канада після трьох років консультацій. Цей документ заклав нові принципи міжнародного співробітництва. На нараді в Гельсінкі також була прийнята Декларація принципів, якими держави-члени повинні керуватися у взаємних відносинах. Серед цих принципів - непорушність кордонів, що склалися після Другої світової війни, мирне врегулювання суперечок, повагу прав людини і основних свобод, співробітництво між державами. Також в документі було закладено принцип одноголосності, згідно з яким всі рішення повинні прийматися країнами-членами НБСЄ на основі консенсусу. 1 січня 1995 року НБСЄ була перетворена в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Зустрічі глав держав і урядів в рамках ОБСЄ проводяться один раз на два роки. Парламентська асамблея ОБСЄ проводить свої засідання раз на рік. Керівним органом ОБСЄ є Рада міністрів ОБСЄ, сесії якого за участю міністрів закордонних справ, проводяться раз на рік. Чинний голова ОБСЄ обирається на рік за принципом ротації. У 2000 році їм стала міністр закордонних справ Австрії Беніта Ферреро-Вальднер. Рішення про створення Ради міністрів було прийнято 19-21 листопада місяця 1990 року зустрічі НБСЄ в Парижі. Рада може приймати рішення про створення груп для запобігання конфліктам і вирішення спорів, про початок проведення операцій з підтримання миру і т.д. Зараз членами ОБСЄ є 55 країн. Членство Югославії в ОБСЄ було припинено в 1992 році. У листопаді 2000 року на засіданні постійної ради ОБСЄ СРЮ знову була прийнята в члени ОБСЄ. Остання 7 сесія Ради міністрів на рівні міністрів закордонних справ відбулася 2-3 грудня 1998 року. У листопаді 1999 року в Стамбулі відбулася 5 зустріч глав держав і урядів країн-членів ОБСЄ, на якій була прийнята Хартія європейської безпеки, ініціатива розробки якої належить Росії. ЩО ТАКЕ ОБСЄ Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) - це організація системи безпеки, до складу якої входять 55 держав-членів, перекриваючи географічний регіон від Ванкувера до Владивостока. У зоні своєї відповідальності ця організація є головним інструментом для раннього оповіщення, запобігання конфліктам, залагодження криз і врегулювання після-кризових ситуацій. Для забезпечення безпеки ОБСЄ використовує комплексний і корпоративний підхід. Вона займається широким спектром питань безпеки, включаючи контроль за озброєннями, превентивну дипломатію, заходи забезпечення конфіденційності і будівництва системи безпеки, права людини, спостереження за виборами, питання економічної та екологічної безпеки. Виходячи з принципу прийняття рішень на основі консенсусу, всі країни-учасниці ОБСЄ мають рівний статус. Ці атрибути роблять ОБСЄ унікальною організацією і виділяють її з ряду інших організацій і установ Європи.

Від Ванкувера до Владивостока

Нараховуючи у своїх рядах 55 держав-учасників, ОБСЄ вважається найбільшою з існуючих регіональних організацій з безпеки. Зона її відповідальності включає Європейський континент, Кавказ, Центральну Азію і Північну Америку, вона співпрацює з середземноморськими та Азіатськими партнерами. ОБСЄ таким чином об'єднує Євро-Атлантичні і Євроазіатського співтовариства.

КОМПЛЕКСНИЙ ПОГЛЯД НА БЕЗПЕКА

З початку Гельсінкського процесу в 1973 році Рада з безпеки і співробітництва в Європі, а тепер Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийняв широкий і комплексний погляд на питання безпеки. Захист і боротьба за громадянські права і основоположні свободи, поряд з економічним та екологічним співробітництвом, вважаються однаково важливими факторами для підтримання миру і стабільності, як і військово-політичні аспекти, і як такі є невід'ємною частиною діяльності ОБСЄ. Більш того, різні аспекти безпеки розглядаються як взаємопов'язані і взаємозалежні - безпека вважається неподільною. Держави-учасниці ОБСЄ постійно докладають зусиль для того, щоб розширити список різних додаткових компонентів безпеки (військово-політичних, економічних, цивільних). Інший приклад комплексної сутності безпеки в контексті ОБСЄ бачиться в тому, що Організація активно діє на всіх етапах конфлікту, від раннього оповіщення і запобігання конфлікту до залагодження криз і врегулювання після-кризових ситуацій.

КОРПОРАТИВНИЙ ПІДХІД

Комплексна сутність безпеки в контексті ОБСЄ тісно пов'язана з корпоративним підходом Організації в рішенні проблем. Виходячи з принципу неподільності безпеки, держави-учасники вносять загальний внесок в безпеку Європи і повинні, таким чином, співпрацювати для запобігання кризі і / або зменшення ризику кризи, що розростається. Основний принцип полягає в тому, що така співпраця може бути вигідним усім державам-учасницям, так як порушення безпеки в одній державі або регіоні може негативно позначитися на стані всіх. Чільним принципом є спільна робота і досягнення безпеки спільними зусиллями з іншими, а не проти них. "Ми твердо вирішили винести уроки з трагедій минулого і втілити наше бачення корпоративного майбутнього в реальність, створивши простір загальної безпеки, вільної від розмежувальних ліній, і в якому всі держави - рівноправні партнери. На нас чекають грандіозні завдання, але ми їх будемо вирішувати спільними зусиллями. " Лісабонська Декларація по моделі загальної комплексної безпеки для Європи на двадцять перше століття (грудень 1996 рік). Це положення, зокрема, знаходить своє відображення у зобов'язаннях ОБСЄ, що відносяться до військово-політичної безпеки, типу основних напрямків Документа-Хартії по Європейської безпеки, Виконавчого Кодексу з військово-політичних аспектів безпеки або документам, що належать до заходів щодо дотримання конфіденційності і створення системи безпеки (типу Віденського Документа), які підтверджують, що відносини взаємної безпеки повинні будуватися на корпоративному підході і що жодна держава не може зміцнювати з вою безпеку за рахунок інших країн-учасників. Корпоративна безпека передбачає негегемоніческое поведінку з боку держав-учасників: воно вимагає істинного партнерства, заснованого на взаємній підзвітності, прозорості та довірі як в сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики. Цей принцип корпоративної безпеки відображає той факт, що всі держави, які беруть участь в діяльності ОБСЄ мають рівний статус і що рішення приймаються на основі консенсусу.

УНІКАЛЬНИЙ СТАТУС ОБСЄ

володіє унікальним статусом. З одного боку, вона не володіє юридичним статусом за міжнародними законами, і всі її рішення накладають політичні, але не юридичні зобов'язання. Тим не менш, вона має більшість звичайних атрибутів міжнародної організації: діючими органами, які приймають рішення, постійної штаб-квартирою і офісами, постійним штатом співробітників, регулярними джерелами фінансування та локальними бюро. Велика частина документів, рішень і зобов'язань оформляються по юридичним нормам, їх тлумачення вимагає розуміння принципів міжнародного права і механізму, що регулює міжнародні договори. Більш того, той факт, що зобов'язання ОБСЄ не накладають юридичних зобов'язань, не применшує її ефективності. Підписані на найвищому політичному рівні, вони мають повноваження, які мають таку ж силу, і це можна довести, як і законодавчі акти міжнародного законодавства. Крім того, ОБСЄ єдина організація з безпеки в Європі, яка розглядається в контексті Регіонального врегулювання Глави VII Статуту ООН, і таким чином, є головним інструментом раннього оповіщення, і запобігання конфлікту, залагодження криз і врегулювання після-кризових ситуацій в регіоні. МІСІЯ ОБСЄ В УКРАЇНІ Створена на підставі рішення Комітету керівного складу 15 червня 1994 року Місія ОБСЄ в Україні розпочала роботу 24 листопада. Штаб-квартира Місії розташовується в Києві, а у квітні 1996 року локальне бюро діє в Сімферополі. На Місію покладається встановлення контактів з усіма відповідними властями і організаціями, представниками різних громадських груп, і неурядовими (громадськими) організаціями для збору інформації та надання допомоги в запобіганні напруженості і поліпшення взаєморозуміння. Вона уповноважена складати регулярні доповіді з усіх аспектів ситуації в Автономній Республіці Крим (Україна), або за такими чинниками впливає на неї і сприяти вирішенню проблем в цьому районі. Крім того, Місія вносить пропозиції відповідним властям для вирішення існуючих проблем. Повноваження також включають завдання, пов'язані з гуманітарними аспектами діяльності ОБСЄ.

СТРУКТУРА ОБСЄ ТА ЇЇ ПІДРОЗДІЛІВ. 

  Структуру ОБСЄ та її підрозділів можна розділити на три основні категорії:

· Органи для ведення переговорів і прийняття рішень

· Оперативні структури і підрозділи

· Допоміжні органи

  Органи для ведення переговорів і прийняття рішень ОБСЄ традиційно є форумом для консультацій і переговорів серед країн-учасників. У ній є кілька органів, яким доручено вести переговори за рішеннями, що накладає політичні зобов'язання на країни-учасники. Оперативні структури і підрозділи За період свого розвитку від Конференції до Організації ОБСЄ створило кілька підрозділів і структур, які дозволяють завершувати реалізацію політичних рішень, переговори по яких проводилися з країнами-учасниками.

333333333333333333 ТАК!

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р виступив в Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. Пропозиції, озвучені ним від імені свого уряду, в даний час прийнято відповідно називати «планом Шумана», а дату його оголошення (9 травня 1950 г.) - відзначати як «День Європи» (офіційне свято Європейського Союзу).

Реальним автором даного плану, однак, не була Р. Шуман, інший політичний діяч - Жан Монне

Йшлося про добровільне обмеження державного суверенітету європейських країн, установі нового - над-державного (наднаціонального) - рівня політичної влади, до відання якого повинні були перейти дві в той час ключові галузі важкої промисловості: вугільна і сталеливарна.

Дана мета була реалізована в 1951 році, коли був підписаний договір про заснування першого з Європейських співтовариств - ЄОВС (Європейське об'єднання вугілля і сталі). 

Початок процесам інтеграції в Західній Европе поклали Підписання 18 квітня одна тисяча дев'ятсот п'ятьдесят-один p. ФРН, Францією, Італією та країнамі Бенілюксу Паризької догоди про создания Європейського об'єднання вугілля та Сталі (ЄОВС), Пожалуйста Почаїв функціонуваті у серпні 1952 p. Воно мало на меті Утворення Спільного ринку продуктів горнорудної промісловості (вугілля, залізної руди, кріці й металобрухту). Передбачало колективне регулювання обсягів виробництва, уровня цен та інвестіційніх програм у ціх галузь.

25 березня 1957 p. у Риме ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу постелили угідь про создания Європейського співтоваріства з атомної ЕНЕРГІЇ (Євроатом) та Європейського економічного співтоваріства. Перша організація мала на меті создания Спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусіль в Галузі ядерних ДОСЛІДЖЕНЬ.

Метою Європейського економічного співтоваріства (ЄЕС) проголошувалися:

· Поступова ліквідація обмежень у торгівлі между країнами-учасницями;

· Ліквідація перешкоду для пересування людей, капіталів та послуг между державами ЄЕС;

· Зближені законодавства стран ЄЕС;

· Розробка Принципів узгодженої економічної політики;

· Спільна політика в Галузі транспорту та сільського господарства.

Догоди начали Набуль ЧИННОСТІ з весни +1958 p.

Великобританія НЕ спромоглася очоліті інтеграційні процеси в Европе. Тому вона Зроби спробую протіставіті цьом власне об'єднання. У червні +1959 p. у Стокгольмі на нараді Великобритании, Австрії, Данії, Норвегии, Португалії, Швейцарии та Швеции Було ухвалено решение про создания Європейської асоціації Вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. Було укладі договір про создания ЄАВТ, щоправда ця організація НЕ булу ефективного.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курс ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р митного союзу, в результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на кордонах якої діє єдиний тамс ваний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі та інші, переважно економічні відносини. У той же час інші, чисто «політичні» питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно 

Качаном Європейського політічного співробітніцтва можна вважаті Зустріч на віщому Рівні стран-членів ЄЕС в Гаазі у грудні +1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт Юридично закріпів Функції Європейського політічного співробітніцтва в межах Європейського співтоваріства. 

Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових підвалин Співтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містять поправки до установчих договорів Європейського Співтовариства

- По-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31 грудня 1992 г.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто «Простору без внутрішніх кордонів, в якому, згідно з положеннями цього Договору, забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів»

- По-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцію ЄЕС. Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесені нові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

- По-третє, істотної реформи була піддана система інститутів Європейських-спільнот. Вона сприяла, з одного боку, зміцнення демократичних засад в процесі прийняття рішень, з іншого - посилення наднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.

Геополітічні Зміни, что відбуліся в мире напрікінці 80-х - на качану 90-х pp., Поставили Співтоваріство перед необхідністю вирішенню трьох головних завдання:

· Забезпечити подалі доля об'єднаної Німеччини у європейськіх інтеграційніх процесах;

· Сприяти економічнім та політичним реформам в странах Центральної та Східної Європи;

· Розробити Ефективний Механізм співробітніцтва в Галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто-один p. Керівники держав та Урядів дванадцяти стран-членів ЄЕС зібраліся у городе Маастріхт (Голандія). Було укладі Маастріхтську угоду (1992), что відкріла нову фазу у поглібленні економічної та Політичної інтеграції.

Текст Маастріхтської догоди складається з двохсот сторінок чималий формату, до якіх додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС Було трансформований у Європейський Союз (ЄС), Який МАВ являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будут забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім и громадян, а такоже Спільна політика в Галузі промислового виробництва , сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері ДОСЛІДЖЕНЬ, енергетики, соціальній політіці, у Зовнішній політіці та в Галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх ціх Угод предполагает Розширення прерогатив головних інстітутів Європейського Союзу - Заради міністрів, Європейського парламенту, КОМІСІЇ європейськіх спільнот, СУДОВОЇ палати. Фінансової палати.

Передбачається, что формирование політічного та воєнного союзу буде тріваті течение щонайменш двох десятіріч та не віключає создания єдиного правительства. 

2 жовтня 1997 в Амстердамі був підписаний і набув чинності 1 травня 1999 р, документ під назвою «Амстердамський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, договори про заснування Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти»

- По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства і Союзу в цілому. До відання ЄС тепер стали ставитися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості і ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань кримінального права і процесу.

- По-друге, була продовжена інстітуціонная.реформа, яка продовжує розвиватися за напрямами, зазначеними вище: розширення повноважень Європарламенту і поступова ліквідація права вето представників держав-членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

- По-третє, Амстердамський договір вперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу і встановив санкції до держав-членів за їх порушення.

- По-четверте, за допомогою спеціального .протокола, прикладеного до Договору про ЄС та Договору про Європейський Союз, в право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їх основі нормативні акти та інші джерела. Шенгенська право відтепер перетворилося в один із складових компонентів в системі права Європейського Союзу.

З жовтня 1988 p. ЄС Уклав догоди про торгівлю та Співробітництво з більшістю ціх стран. У Деяк випадка, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та Чехословаччини, йшлось про асоційоване членство на шляху до їх вступления до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розшірівся за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеции й Включає 15 стран: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Зазначений договір вніс зміни та доповне- ння до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства.

та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись по- вноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні меха- нізми до цілей, визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Євросоюзу. До Шенгенського простору входять 22 з 28 держав-членів ЄС (усі «старі» держави-члени ЄС, окрім Великої Британії та Ірландії, і всі «нові», крім Кіпру, Румунії, Болгарії та Хорватії), 3 країни Європейської економічної зони (Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія), та Швейцарія. Станом на 2011 рік угода діяла в 26 країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Фін- ляндії, Франції, Німеччині, Ісландії, Італії, Греції, Ліхтенштейні, Люк- сембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Швейцарії. 26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбут- нє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були

перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. 1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економіч- ного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Початково Єврозона нараховувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 року (готівка 1 січня 2002 року): Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Іта- лія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Фран- ція. Пізніше євро ввели в 6 країнах: Греція, Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Естонія. Велика Британія та Данії вирішили поки що від- мовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла ви- конати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща,

Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Ес- тонія, Литва, Латвія.

Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та проце- дура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.

29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референ- думів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.

В жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Ру- мунію.

У грудні 2007 р. глави держав і урядів ЄС року підписали Лісабон- ський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим та ефективнішим.

Договір передбачає далекосяжні реформи. Так, наприклад, у май- бутньому діючий Президент Європейської ради має зміцнити безпе- рервність дій ЄС. Прийняття рішень ЄС буде полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпаде потреба в одностайному голо- суванні [4, c. 28]. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна буде «подвійна біль- шість». Відповідно до цього рішення Європейського Союзу у Раді мі- ністрів потрібна буде більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічу- ють 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Пере- хідне головування у Радах міністрів залишатиметься у формі 18-місячного колегіального головування трьох держав-членів. Кількість комісарів на 2014 рік буде скорочено до двох третин від кількості чле- нів. Крім того, з’явиться посада «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідатиме за зовнішні відносини євроспільноти. Реформаторський договір зміц- нить також демократію та захист основних прав шляхом розширення ролі Європейського парламенту, залучення національних парламентів до процесу європейської законотворчості, а також завдяки Хартії осно- вних прав, яка набуде сили закону (для Великої Британії й Польщі іс- нуватимуть винятки). Після входження у 2013 році Хорватії ЄС нара- ховує 28 країн-учасників.



(Пол безпеки і оборони)

СЗППБ вперше була закріплена в Маастрихтському договорі про Європейський союз 1992 р. Проте ще до створення ЄС держави-учасниці вже координували свої позиції та дії у питаннях зовнішньої політики (як у випадку з економічними санкціями), а також у тих сферах, де вірогідним був її вплив на міжнародну торгівлю чи спільний ринок.


Таку координацію було формалізовано в ЄЄА 1987 р. під назвою Європейське політичне співробітництво. Якщо порівнювати з Європейським політичним співтовариством, СЗППБ стала більш структурованою, вона отримала у своє розпорядження додаткові правові інструменти, частина з яких стали обов'язковими для держав-учасниць. Після підписання Амстердамських договорів значення СЗППБ зросло. Для цього було запроваджено посаду Високого представника із зовнішніх справ і політики безпеки. Він разом із Президентом Євросоюзу і Комісаром із зовнішніх зносин отримав право представляти Союз у питаннях зовнішньої політики. СЗППБ охопила всі сфери зовнішньої політики, політики безпеки і оборони.

Лісабонські договори значною мірою реформували цей напрям діяльності Союзу. І хоча здійснення СЗППБ продовжує регулюватися головним чином ДЄС і вона все ще має певну автономію у сфері механізму ухвалення постанов і особливостях їх правової природи, ця політика вже не функціонує як окрема опора Союзу, а є частиною зовнішньополітичної діяльності об'єднання разом із Спільною торговельною політикою, укладанням міжнародних договорів тощо. Набув значного розвитку інституційний механізм СЗППБ. У спеціальний підрозділ виокремлено положення про спільну політику безпеки і оборони.

Згідно з установчими договорами у своїй діяльності на міжнародній арені Союз керується принципами, на основі яких відбувалися його створення, розвиток і розширення, і які він намагається відстоювати у зовнішньому світі: демократія, правова держава, верховенство права, універсальність і неподільність прав людини і основних свобод, повага до людської гідності, принципи рівноправності і солідарності, а також повага до принципів Статуту Об'єднаних Націй і міжнародного права (ст. 21ДЕС). СЗППБ здійснюється з метою:

а) захисту своїх цінностей, фундаментальних інтересів, безпеки, незалежності і цілісності;

б) консолідації і підтримки демократії, верховенства права, прав людини і принципів міжнародного права;

в) збереження миру, запобігання конфліктів і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до цілей і принципів Статуту ОООН, принципів Гельсінського Заключного акта та Паризької хартії включно з тими, які стосуються зовнішніх кордонів;

г) сприяння сталому розвитку країн, що розвиваються, в економічній, соціальній і екологічній сферах, спрямованому насамперед на подолання бідності;

д) заохочення інтеграції всіх країн до світової економіки включно з поступовою ліквідацією обмежень у міжнародній торгівлі;

е) надання допомоги у розробці міжнародних заходів задля збереження і поліпшення якості навколишнього середовища і належного управління світовими природними ресурсами з метою забезпечення сталого розвитку;

є) надання допомоги населенню, країнам і регіонам, які стикаються з природними або спричиненими людьми катастрофами;

ж) розвитку міжнародної системі, яка базується на посиленому міжнародному співробітництві і належному глобальному управлінні.

Реалізацію цілей і принципів СЗППБ покладено на інститути і органи Союзу. Відповідними повноваженнями наділені Європейська Рада, Рада, Комісія, Високий представник Союзу з питань зовнішніх зносин і політики безпеки.

СЗППБ реалізується за допомогою різних процедур і правових інструментів, передбачених установчими договорами. Також різною є роль окремих інститутів і органів у здійсненні цієї політики. Спеціальні правові інструменти визначені у статтях 22 і 25,28,29, 30 Лісабонського договору про ЄС. До них належать рішення, які мають різне цільове призначення. Усі вони обов'язкові для виконання, проте не є законодавчими актами.

Визначення стратегічних інтересів і цілей Союзу покладено на Європейську раду (ст. 22 ДЄС). Відповідні рішення ухвалюються під час регулярних зустрічей Європейської ради разом з деклараціями та іншими публічними заявами. Вони стосуються СЗППБ та інших сфер зовнішньополітичної діяльності об'єднання. Такі рішення можуть бути пов'язані з відносинами Союзу з окремою країною чи регіоном або передбачати тематичний підхід. У них визначаються термін дії і засоби, які мають надаватися Союзом і державами-членами.

Рішення щодо стратегічних інтересів і цілей Союзу Європейська рада ухвалює одноголосно за рекомендацією Ради. Вони мають бути імплементовані відповідно до процедур, установлених договорами.

Спільні пропозиції Раді з питань, які стосуються СЗППБ, може надавати Високий представник Союзу із зовнішніх зносин і політики безпеки, а з питань щодо інших сфер зовнішньополітичної діяльності - Комісія.

Визначення дій, які має здійснювати Союз, належить до компетенції Ради. Такі рішення передбачають реалізацію оперативних заходів, якщо цього вимагає міжнародна ситуація. Вони фіксують цілі, межі і засоби, які належить надати у розпорядження Союзу, умови здійснення і термін дії. Хоча рішення щодо дій зобов'язують держав-членів, вони не перешкоджають окремим державам-членам висловлювати свою позицію чи діяти на національному рівні з метою реалізації ухваленого рішення. Однак держави мають інформувати про згадані заходи, що дозволить у разі потреби провести попереднє погодження у Раді (ст. 28).

Рішення також можуть ухвалюватися Радою для вироблення позицій Союзу з окремих питань географічного чи тематичного характеру. Держави-члени зобов'язані забезпечити відповідність своєї політики позиції Союзу (ст. 29).

Процедури ухвалення рішень та інших актів у сфері СЗППБ передбачені у ст. 30 ДЄС. Ухвалення рішень Європейською радою і Радою здійснюється переважно одноголосно. Кваліфікована більшість використовується у разі ухвалення рішень, що визначають дії чи позицію Союзу: на основі рішення Європейської ради стосовно стратегічних інтересів і цілей Союзу; на основі пропозиції Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки; з метою імплементації рішень, які визначають дії або позиції. Пропозиції щодо ухвалення таких постанов можуть подавати держави-члени, Комісії або Високий представник.

При реалізації СЗППБ компетенція інститутів Євросоюзу не є однаковою. Як правило, Союз представлений в цій сфері в особі Високого представника. Він веде політичний діалог з третіми країнами і міжнародними організаціями, висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях.

Високому представнику допомагає Європейська служба зовнішньополітичної діяльності. Вона співпрацює з дипломатичними службами держав-членів; до її складу входять представники Генерального секретаріату Ради і Комісії, а також персонал, наданий національними дипломатичними службами (ст. 27.3).

Комісія бере участь у координації зовнішньополітичної та інших сфер політики Союзу, уповноважена готувати пропозиції для ухвалення рішень. Однак її роль у реалізації СЗППБ обмежена.

Європарламент не має формальних повноважень у сфері СЗППБ. Він здійснює лише інформативні та консультативні функції стосовно головних аспектів і основоположних пріоритетів СЗППБ (ст. 36).

Допоміжним органом Ради є Комітет з питань політики і безпеки (Комітет). Він уповноважений слідкувати за міжнародною ситуацією і готує висновки для Ради і Високого представника на їх запит чи за власною ініціативою. Комітет також стежить за здійсненням погодженої зовнішньої політики. Він контролює та забезпечує стратегічне керівництво стосовно операцій з урегулювання криз, передбачених у межах СПБО. У разі надання йому відповідних повноважень з боку Ради він може ухвалювати у цьому зв'язку рішення (статті 38,43).

Важливим інструментом здійснення СЗППБ є міжнародні угоди. Такі угоди з третіми країнами чи міжнародними організаціями у сфері СЗППБ укладаються Союзом. У цьому процесі ключову роль відіграє Рада. Інші інститути ЄС задіяні у підготовчій стадії.

Укладання угод у сфері СЗППБ здійснюється відповідно до загальної процедури, встановленої у ст. 218 ДФЄС, з урахуванням специфіки цієї сфери. Вона полягає у тому, що пропозиції про доцільність укладання угоди надає Раді Високий представник. Рішення Ради про укладання угоди у сфері СЗППБ не вимагає попередньої згоди Європарламенту.

Рада ухвалює рішення стосовно початку переговорного процесу, призначає представника Союзу чи голову делегації ЄС на переговорах. Рада також може готувати директиви для делегації Союзу і призначати спеціальний комітет для надання їй консультацій.

Після закінчення переговорів на пропозицію голови делегації Рада ухвалює рішення, яким надає повноваження підписати міжнародну угоду голові делегації. На пропозицію останнього Рада ухвалює рішення стосовно укладання угоди.

Лісабонський Договір про ЄС вимагає від Союзу узгодженості зовнішньополітичної діяльності Союзу в цілому, яка охоплює СЗППБ, СПБО, Спільну торговельну політику, політику сприяння розвитку. Рада і Комісія за підтримки Високого представника забезпечують таку узгодженість (ст. 21 ДЄС). Важливе значення у процесі узгодженості зовнішньополітичної діяльності має те, що Союз є суб'єктом міжнародного права, і це усуває питання про те, від імені кого - держав-членів чи Союзу - здійснюється така діяльність.

Існують декілька шляхів безпосередньої взаємодії СЗППБ і зовнішньополітичної діяльності Союзу. Найбільш помітним є застосування санкцій проти третьої країни. Цей процес має два етапи. Спочатку Рада ухвалює рішення про вироблення позиції згідно зі ст. 25 ДЄС, яке має політичний характер, щодо застосування санкцій. Після цього Рада ухвалює заходи відповідно до ст. 215 ДФЄС, що містять спеціальні обмеження в економічній і фінансовій сферах.

Іншим прикладом є надання економічної і фінансової допомоги з використанням правових інструментів, передбачених у ДФЄС, з метою досягнення завдань, визначених у рішеннях щодо вироблення позиції.

Крім того, адміністративні та оперативні витрати на СЗППБ стосуються бюджету ЄС. Виключення становлять витрати на операції, що мають військові наслідки або наслідки у сфері оборони (ст. 41 ДЄС).

Окрім необхідності в узгодженості видів політики, здійснюються спеціальні заходи, що забезпечують взаємодію СЗППБ і зовнішньої політики ЄС.

Складовою СЗППБ є СПБО. Реалізація СПБО має забезпечити Союз цивільним і військовим потенціалом для проведення оперативних дій шляхом здійснення місій за його межами з метою підтримки миру, запобігання конфліктам, зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів ООН. СПБО спрямована на поступове формування спільної оборонної політики Союзу. Ця політика має бути сумісною зі статусом нейтральних держав (Австрія, Фінляндія, Швеція) і зобов'язаннями інших держав-членів, що випливають із членства в Західноєвропейському союзі.

Держави-члени зобов'язуються поліпшувати свій військовий потенціал. У цьому їм має допомагати створена у 2004 р. Агенція у сфері розвитку оборонного потенціалу, наукових досліджень, закупівель і зброї (Європейська оборонна агенція).

Лісабонський договір про ЄС враховує різницю у військових потенціалах держав-членів. Тому Рада може пропонувати виконання місії групі держав-членів з метою захисту цінностей і інтересів Союзу в цілому. Також передбачено виконання максимально складних місій державами з більш високими критеріями військових потенціалів, які встановлюють постійну організовану співпрацю у межах Союзу.

У випадку військової агресії на території держави-члена інші держави-члени зобов'язуються їй допомагати всіма можливими засобами згідно зі ст. 51 Статуту ООН.

Перелік місій Союзу, що можуть здійснюватися цивільними і військовими засобами, включає спільні операції стосовно роззброєння; гуманітарні місії і місії з евакуації; місії, пов'язані з наданням порад і сприянням у військовій сфері; місії з запобігання конфліктів і підтримки миру; місії бойових підрозділів з урегулювання криз, включно з місіями з поновлення миру і стабілізаційні операції після завершення конфліктів. Усі ці місії можуть сприяти боротьбі з тероризмом, включаючи надання підтримки третім країнам у боротьбі з тероризмом на їх території (ст. 43 ДЄС).

Рішення з питань СПБО ухвалює Рада одноголосно на пропозицію Високого представника чи за ініціативи держави-члена. У своїх рішеннях стосовно місій Рада визначає цілі, межі та умови їх здійснення. Високий представник під керівництвом Ради і у постійному контакті з Комітетом з питань політики і безпеки має координувати цивільні і військові аспекти місій.


Європейська оборонна агенція має сприяти визначенню цілей військових потенціалів держав-членів і оцінці дотримання зобов'язань, узятих державами-членами стосовно потенціалів; сприяти гармонізації поточних потреб і ухваленню ефективних, сумісних один з одним метолів закупівель; пропонувати багатосторонні проекти з метою реалізації цілей у сфері військових потенціалів, забезпечувати координацію програм, які здійснюються державами-членами, і управління спеціальними програмами співпраці; підтримувати дослідження з оборонної технології, координувати і планувати спільну дослідницьку діяльність, а також розробку технічних рішень, що відповідають майбутнім поточним потребам: сприяти визначенню і, коли це доцільно, реалізації будь-яких заходів щодо посилення промислової і технологічної бази оборонного сектора, а також підвищення ефективного використання військових витрат. Європейська оборонна агенція відкрита для всіх держав-членів, які бажають брати у ній участь (ст. 45).

Вимоги до держав-членів, які мають наміри брати участь у постійній організованій співпраці, визначені у Протоколі про постійну організовану співпрацю, що є додатком до Лісабонських договорів. Про свої наміри такі держави-члени повідомляють Раду і Високого представника. Рада кваліфікованою більшістю затверджує список держав-учасниць. Якщо держава-член перестає відповідати встановленим критеріям, Рада може припинити її участь у постійній організованій співпраці. За бажанням держава-член може відмовитися від участі в постійній організації співпраці, якщо повідомить про це Раду.

Усі рішення і рекомендації в межах постійної організованої співпраці ухвалюються Радою одноголосно.

444444444444444444444






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка