«Гуцульщина як етнографічна частина України. Обряд весілля на Гуцульщині. Видатні етнографи та фольклористи: Володимир Гнатюк, Олекса Воропай, Філарет Колеса, Дмитро Яворницький»



Скачати 166.99 Kb.
Дата конвертації09.10.2019
Розмір166.99 Kb.
Назва файлупігушина сосе.docx
ТипРеферат

Міністерство охорони здоров’я України

ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

Кафедра мовної підготовки

Реферат


на тему: «Гуцульщина як етнографічна частина України. Обряд весілля на Гуцульщині. Видатні етнографи та фольклористи: Володимир Гнатюк, Олекса Воропай, Філарет Колеса, Дмитро Яворницький»

Підготувала:

студентка

1 курсу , 7а групи

Біленко А.М.

Перевірила:

викладач

Пегушина Л.С.


Дніпро


2019

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………..2-3

Гуцульщина як етнографічна частина України

Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Вони мають свою етнографічну територію (Гуцульщину), яка умовно була окреслена наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході межа з бойками проходила по річці Лімниці, в Закарпатті — верхів'ями річок Берестянки, Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією.

Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Її територія становить 6.5 тис. км². Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9 тис. км²), Буковинську (2.2 тис. км²) та Закарпатську (1.4 тис. км²).

Найбільш заселеною є Галицька частина Гуцульщини і найменше — Закарпатська. Переважна більшість населення проживає у сільських поселеннях, а значно менша — у малих містах і містечках. Сільські оселі тут розпорошені, вони тут досягають найвищої верхньої межі постійного заселення (до 1400 м). На Гуцульщині досить багато сезонних сільських поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також перехідні форми між постійними та тимчасовими оселями.

Природні умови території зумовили основні напрямки господарської діяльності гуцулів. Основним їх заняттям завжди було скотарство, для якого тут були найсприятливіші умови. Землеробство велося на примітивному рівні (вирощування картоплі, кукурудзи, ячменю, льону, вівса, жита). Дещо пізніше почався розвиток курортного господарства, з якого не могли скористатися гуцули. Додатковими заняттями гуцулів є домашні промисли — ткацтво, обробка металу і шкіри, різьба по дереву, художня вишивка та ін.

В новітній час гуцули в значній мірі зайняті в лісовому господарстві, лісорозробках, в деревообробній та інших галузях господарства.

На Гуцульщині народилися ватажки опришківського руху в Карпатах та Прикарпатті — Іван Пискливий (с. Довгополе Руське), Олекса Довбуш (с. Печеніжин), керівник селянського повстання проти поміщиків Лук'ян Кобилиця. Тут народився письменник та громадський діяч, близький соратник Івана Франка — Михайло Павлик, його сестра, громадський діяч — Анна Павлик. На цій землі народилися відомі народні майстри з різьби по дереву Юрій та Дмитро Шкрібляки, а також відома вишивальниця, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ганна Василищук із с. Шешори.

Серед внутрішніх територіальних частин українського етносу особливе місце займають гуцули. Вони за рівнем внутрішньої інтеграції та самоідентифікації належать до таких спільнот, які в етнології називають субетносами. Субетноси – це внутрішні територіальні частини етносів, які вирізняються певною культурно-побутовою специфікою, самоназвою, протиставленням себе оточуючим на основі взаємної компліментарності, локальною і загальноетнічною самосвідомістю.

На основі етнографічних та мовно-діалектних даних, за сучасним адміністративним поділом, Гуцульщина охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського, та весь Верховинський район Івано-Франківської, південну частину Вижницького, Путильський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей.

Площа закарпатської частини Гуцульщини у складі України становить 1,9 тис. км2 і повністю охоплює територію Рахівського району. До закарпатської частини Гуцульщини слід віднести понад 16 українських та ряд етнічно змішаних сіл долини річок Рускови, Вишови і лівобережжя р. Тиси. Найбільшими з сіл румунської частини Гуцульщини є Поляни (Русь Поляни), Кривий, Красна, Вишевська Долина, Бистрий Луг, Великий Бичків, Русково та ін.

Заселення території Гуцульщини відбувалось в основному у ХVІ – ХVІІІ ст., хоча окремі поселення виникали поблизу солеварних промислів ще у Х – ХІІІ ст. заселенню сприяли і багаті пасовища. Заселення Карпатських гір відбувалось в основному за рахунок селян-втікачів, які не хотіли терпіти феодального гніту. Тут селились утікачі з Галичини, Буковини, Поділля, рівнинних районів Закарпаття.

У науковій літературі є низка гіпотез щодо походження слова «гуцул». Деякі дослідники пов’язують цю назву зі словом «гоцали», яким нібито називали Карпати. Інші пов’язують його зі словом «кочул» – кочівник, пастух, треті – зі словом «гоц», «гуц» – розбійник. Ф.Потушняк відзначав, що бойки відносили гуцулів до долинян і зневажливо назвали їх «гайналями». Гуцули ж так називали тих, в одязі яких є «петики», які ходять на заробітки, потім весело гуляють («гайнують»). Зневажливе гуцульське слово «гайналь» означає – брудний, поганий.



Обряд весілля на Гуцульщині

Дмитро Іванович Яворницький – видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, дійсний член НТШ, ВУАН, Московського археологічного товариства, чия багаторічна наукова діяльність нерозривно пов’язана з історією запорозького козацтва. Народився Дмитро Яворницький 25 жовтня (6 листопада) 1855 р. в с. Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії в родині дяка. Початкову освіту здобув у Харківському повітовому училищі, згодом навчався у Харківській духовній семінарії. У 1877 р. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. За роки навчання в університеті у Дмитра Яворницького склалися надзвичайно приязні стосунки з тамтешніми проукраїнськими викладачами Олександром Потебнею і Миколою Сумцовим, під впливом яких відбувалося становлення Яворницького як науковця. Олександр Потебня запросив його до участі в студентському гуртку з вивчення історії та звичаїв українського народу.

Після закінчення університету в 1881 р. Дмитро Яворницький залишається на кафедрі російської історії позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Одночасно він викладає історію у різних середніх навчальних закладах Харкова. Навесні 1885 р. прочитав серію публічних лекцій про запорозьке козацтво, за що зазнав утисків і звинувачень з боку місцевої влади, котра доклала зусиль, аби молодого українського історика було позбавлено стипендії, відтак звільнено з університету. Протягом 1885–1881 рр. Яворницький працював викладачем історії у кількох навчальних закладах Санкт-Петербурга, зокрема в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівчат, Другому кадетському корпусі, приватній жіночій гімназії Стоюніної (Ф. І, № 22093, 22094). Окрім викладацької діяльності, Яворницький займається активною науково-пошуковою діяльністю в архівах Петербурга, досліджуючи джерела з історії козаччини. Кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною, зокрема в 1887 р. він разом зі своїм колегою Володимиром Тарновським здійснив подорож дніпровськими порогами, збираючи матеріали до своїх наукових студій (Ф. І, № 22095).

У 1892 р. вийшов друком перший том фундаментальної праці Дмитра Яворницького «История запорожских казаков» (Ф. І, № 22034). Два наступних доми були опубліковані в 1895 і 1897 рр. Це видання стало підсумком багаторічної, кропіткої дослідницької роботи вченого, розпочатої ще в студентські роки.

Наступний етап у житті вченого був пов’язаний із Середньою Азією, куди Дмитра Яворницького відрядили як чиновника з особливих доручень для вивчення місцевого краю. Перебуваючи в Самарканді, він відвідав визначну пам’ятку історії і архітектури – мавзолей Тамерлана, про який написав статтю (Ф. І, № 22018). У 1896 р. Яворницький влаштувався працювати приват-доцентом у Московському університеті на кафедрі російської історії (Ф. І, № 22092). Читав лекції про історію та звичаї запорозького козацтва: «Мнения о происхождении казачества» (Ф. І, 22038), «Значение малорусского казачества» (Ф. І, № 22032), «Значение степняков в исторической жизни русского народа» (Ф. І, № 22015) та ін. 29 квітня 1901 р. в Казанському університеті відбувся публічний захист магістерської дисертації Дмитра Яворницького, в основу якої автор поклав перероблений і перевиданий у Москві перший том «Истории запорожских казаков». Наукова діяльність Яворницького і його здобутки у висвітленні історії запорозького козацтва високо цінувалися найавторитетнішими російськими істориками. У 1886 р. його було обрано дійсним членом Російського археологічного товариства в Петербурзі, а в 1906 р. – Московського археологічного товариства, членом-кореспондентом якого він був з 1885 р. (Ф. І, № 22091).

У 1902 р. Дмитра Яворницького, вже знаного дослідника запорозької старовини, запросили очолити Катеринославський обласний музей ім. О. М. Поля. Під керівництвом Яворницького, музей обзавівся багатьма новими цінними експонатами, до його фондів увійшло чимало археологічних знахідок, історичних документів, стародруків, картографічних матеріалів, завдяки чому він перетворився на один з провідних музеїв України. Катеринослав став місцем проживання і роботи Дмитра Яворницького на всі наступні роки. Любов і повага до цього козацького краю знайшла своє втілення в наукових розвідках, присвячених історії Катеринослава (Ф. І, № 22045).

У 1910 р. Яворницький здійснив подорож до Туреччини, Греції та Єгипту. Під час відвідин Стамбулу вчений отримав можливість оглянути пам’ятні місця, пов’язані з українською історією.

До кола знайомих Дмитра Яворницького входили такі відомі особи як Дмитро Багалій (Ф. І, № 46389), Євген Чикаленко (Ф. І, № 43426), Микола Лисенко (Ф. І, № 42192), Агатангел Кримський (Ф. І, № 24566, 24567), кореспонденція з якими експонується на виставці. Також на експозиції представлена фотографія Яворницького з мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком у Дніпропетровську (Ф. 278, № 1638).

Після революції 1918 р. Дмитра Яворницького обрали професором Катеринославського університету, де протягом 1924–1929 рр. він очолював створену ним кафедру українознавства. Проте головною турботою дослідника й надалі залишався його музей. Наукова громадськість, високо оцінюючи внесок Яворницького у розвиток історичної науки в Україні, обрала його вченим-кореспондентом (1924), а згодом і академіком (1929) ВУАН. Разом з тим, радянська влада не надто прихильно ставилася до Дмитра Яворницького, закидаючи йому «буржуазний націоналізм» та співпрацю з контрреволюційними організаціями (справа СВУ). У 1934 р. Яворницького звільнили з музею, відтак до кінця свого життя він лишався безробітним. Помер видатний історик запорозького козацтва 5 серпня 1940 р.

Володимир Гнатюк

Український фольклорист, етнограф, літературознавець, громадсько-культурний діяч

Народився 9 травня 1871 р. у с. Велеснів на Тернопільщині. Навчався в Бучацькій та Станіславській гімназіях, Львівському університеті. Ще в роки навчання почав серйозно студіювати фольклористику та етнографію, саме тоді вийшли його перші праці в часописах »Житє і слово», »Народ» та ін.

Народну творчість вивчав у тісному зв’язку з соціально-економічними умовами життя трудящих. Із 1893 по 1902 р. В. Гнатюк систематично записував фольклор у Східній Галичині, у 1895—1903 рр. здійснив шість фольклорно-етнографічних експедицій у Закарпатську Україну. Дослідником записано 1500 народних пісень, укладено збірки »Коломийки» (у 3 т., 1905— 1907), »Гаївки» (1909), »Колядки і щедрівки» (1914).

В. Гнатюк поклав початок систематизованому науковому виданню українських фольклорних та етнографічних матеріалів: збірники »Галицько-руські легенди» (т. 1—2, 1902—1903), »Народні оповідання про опришків» (1910), »Українські народні байки» (т. 1—2, 1916), п’ять томів казок, легенд, переказів тощо, записаних у Закарпатті, »Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (у 6 т., 1897—1901). Значним внеском у літературу є розробка методики та методології фольклорних досліджень, зокрема проблеми текстологічного аналізу, систематизації, історії етнографії. Нині закладені ним підходи є загальноприйнятими. З 1898 р. В. Гнатюк — секретар Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, один з редакторів »Літературно-наукового вісника» та »Етнографічного збірника», у 1898—1906 рр. — директор та головний редактор »Українсько-руської видавничої спілки» у Львові. Очолював наукові експедиції, результатом яких у 1895—1902 рр. були »Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (у 6 т.), наукові розвідки »Руські оселі в Бачеді» та ін. Автор біографічно-критичних нарисів про І. Котляревського, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова та ін. Його зусиллями видано чимало творів українських письменників (М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки та ін.) та перекладів із світової літератури (Данте, Шекспіра, Золя та ін.).

Величезною є епістолярна спадщина вченого. Він активно листувався з І. Франком, Б. Грінченком, М. Вороним, Б. Лепким, М. Павликом, А. Крушельницьким, І. Нечуєм-Левицьким та ін.

За 30 років своєї дослідницької та видавничої діяльності В. Гнатюк опублікував близько тисячі різних за жанром праць.

Висока ерудиція, широта інтересів зробили В. Гнатюка однією з найвизначніших постатей в історії слов’янської фольклористики. Його заслуги були відзначені обранням членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук (з 1902), академіком Вільної української академії наук. 1924 р. вченого обрали академіком АН УРСР і запросили переїхати до Києва. В. Гнатюк, захоплений відродженням національного руху в Україні середини 20-х років, прагнув долучитися до цього руху, але через слабке здоров’я не зміг виїхати до Києва.

Помер 1926 р. у Львові.

Олекса Воронай

Народився 9 листопада 1913 р. в Одесі. 1940 р. закінчив Агрономічну академію із званням ученого агронома. Український фольклор почав збирати ще в 1937 р. Після другої світової війни опинився в еміграції. У 1944—1948 pp. робив широкі записи в таборах робітників — остарбайтерів і таборах для переміщених осіб. Від страху перед репатріаційними комісіями імена людей, щоб їм не зашкодити, він зашифрував. У роботі йому допомагали філолог Л. Білецький та етнолог З. Кузеля. З тієї ж причини перші роботи О. Воропая вийшли під псевдонімом.

В Авгсбурзі під псевдонімом Олекса Степовий він надрукував сім книжок — «Вогні в церкві (Українські народні легенди, записані в Україні 1942—1943 pp.)», «Українські народні танці», «Звичаї нашого народу», «Ясир» та ін. Особливо цікавою є книжка «Ясир». Тут опубліковано вірші, листи, написані з німецької неволі. Події другої світової війни автор міфологізував, а також провів паралель між страдницькими муками України XX ст. з історичними подіями XVI—XVII ст. Переїхавши до Лондона, О. Воропай видав у 1952—1955 pp. «Українські народні приповідки» й «Українські народні загадки». На сторінках лондонського часопису «Визвольний шлях» надрукував статті «Етнографія — наука про націю», «Цілюще зілля» та ін. В Лондоні 1953 р. дослідник видав спогади про голод «В дев'яностім крузі», на які 37 разів посилається у своїй книжці про голодомор Р. Конквест.

У 1957 р. учений став доктором слов'янської етнології, а в 1961 р. в Українському вільному університеті в Мюнхені захистив дисертацію на звання доктора природничих наук.

Головна праця О. Воропая — двотомний етнографічний нарис «Звичаї нашого народу» (1966, Мюнхен), в якому ретельно підібрано звичаї та обряди різних регіонів України, що пов'язані з народним та релігійним календарями. Ця книга поєднує принципи науковості та популярності і є однією з кращих українських етнографічних праць XX ст.

Із листів О. Воропая відомо, що ці два томи були лише початком широкого задуму. Дослідник планував видати «Родинно-побутові звичаї» (т. 3), «Рослини в звичаях і віруваннях українського народу» (т. 4), «Тварини і птахи в звичаях українського народу і віруваннях» (т. 5), «Побут, звичаї української провідної верстви» (т. 6), «Історичні перекази та легенди» (т. 7).

Із цього великого задуму О. Воропай встиг видати роботу «Рослини в звичаях та віруваннях українського народу» (Мюнхен, 1968 p.). Відомо також, що в 1966 р. він працював над третім томом.

Останні звістки про О. Воропая належать до 1968 р. Точна дата його смерті невідома. Де зберігається нині архів ученого, також невідомо. Його документи, підготовчі матеріали до невиданих праць, листування (листів і вітальних листівок нині відомо дев'ять) ще не вивчено

Філарет Колесса

Народився у с. Татарське (тепер с. Піщане Львівської обл.). У 1891-92 навчався у Віденському університеті у А. Брукнера. В 1896 закінчив Львівський університет. Викладав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора. В різні часи працював з І.Франко, М. Лисенком, Лесею Українкою. В 1918 захистив дисертацію у Віденському університеті та отримав вчену ступінь доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні Галичини, Волині, Лемківщині. 3 1939 - професор Львівського університету, директор державного музею етнографії у Львові (з 1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР (з 1940). Учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (Прага, Варшава, Відень, Антверпен). Основні праці: "Огляд українсько-руської народної поезії" (1905), "Ритміка українських народних пісень" (1906-07), "Мелодії українських народних дум" (1910-13), "Наверстування і характерні признаки українських народних мелодій" (1913-14), "Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і походження голосінь" (1920-21), "Про генезу українських народних дум" (1921 ), "Народні пісні з південного Підкарпаття" (1923), "Речитативні форми в українській народній поезії" (1925), "Українські народні пісні на переломі 17-18 ст." (1928), "Народні пісні з галицької Лемківщини" (1929), "Українська усна словесність" (19Э8), "Народні пісенні мелодії українського Закарпаття" (1946). Автор хорових творів і обробок українських народних пісень ("Вулиця", "Обжинки", "Гагілки", "Шкільний співаник"-1925). Залишив у рукописі "Історію української етнографії".

Помер 4 березня 1947 року. Похований у Львові.

Дмитро Яворницький

Дмитро Іванович Яворницький – видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, дійсний член НТШ, ВУАН, Московського археологічного товариства, чия багаторічна наукова діяльність нерозривно пов’язана з історією запорозького козацтва. Народився Дмитро Яворницький 25 жовтня (6 листопада) 1855 р. в с. Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії в родині дяка. Початкову освіту здобув у Харківському повітовому училищі, згодом навчався у Харківській духовній семінарії. У 1877 р. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. За роки навчання в університеті у Дмитра Яворницького склалися надзвичайно приязні стосунки з тамтешніми проукраїнськими викладачами Олександром Потебнею і Миколою Сумцовим, під впливом яких відбувалося становлення Яворницького як науковця. Олександр Потебня запросив його до участі в студентському гуртку з вивчення історії та звичаїв українського народу.

Після закінчення університету в 1881 р. Дмитро Яворницький залишається на кафедрі російської історії позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Одночасно він викладає історію у різних середніх навчальних закладах Харкова. Навесні 1885 р. прочитав серію публічних лекцій про запорозьке козацтво, за що зазнав утисків і звинувачень з боку місцевої влади, котра доклала зусиль, аби молодого українського історика було позбавлено стипендії, відтак звільнено з університету. Протягом 1885–1881 рр. Яворницький працював викладачем історії у кількох навчальних закладах Санкт-Петербурга, зокрема в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівчат, Другому кадетському корпусі, приватній жіночій гімназії Стоюніної (Ф. І, № 22093, 22094). Окрім викладацької діяльності, Яворницький займається активною науково-пошуковою діяльністю в архівах Петербурга, досліджуючи джерела з історії козаччини. Кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною, зокрема в 1887 р. він разом зі своїм колегою Володимиром Тарновським здійснив подорож дніпровськими порогами, збираючи матеріали до своїх наукових студій (Ф. І, № 22095).

У 1892 р. вийшов друком перший том фундаментальної праці Дмитра Яворницького «История запорожских казаков» (Ф. І, № 22034). Два наступних доми були опубліковані в 1895 і 1897 рр. Це видання стало підсумком багаторічної, кропіткої дослідницької роботи вченого, розпочатої ще в студентські роки.

Наступний етап у житті вченого був пов’язаний із Середньою Азією, куди Дмитра Яворницького відрядили як чиновника з особливих доручень для вивчення місцевого краю. Перебуваючи в Самарканді, він відвідав визначну пам’ятку історії і архітектури – мавзолей Тамерлана, про який написав статтю (Ф. І, № 22018). У 1896 р. Яворницький влаштувався працювати приват-доцентом у Московському університеті на кафедрі російської історії (Ф. І, № 22092). Читав лекції про історію та звичаї запорозького козацтва: «Мнения о происхождении казачества» (Ф. І, 22038), «Значение малорусского казачества» (Ф. І, № 22032), «Значение степняков в исторической жизни русского народа» (Ф. І, № 22015) та ін. 29 квітня 1901 р. в Казанському університеті відбувся публічний захист магістерської дисертації Дмитра Яворницького, в основу якої автор поклав перероблений і перевиданий у Москві перший том «Истории запорожских казаков». Наукова діяльність Яворницького і його здобутки у висвітленні історії запорозького козацтва високо цінувалися найавторитетнішими російськими істориками. У 1886 р. його було обрано дійсним членом Російського археологічного товариства в Петербурзі, а в 1906 р. – Московського археологічного товариства, членом-кореспондентом якого він був з 1885 р. (Ф. І, № 22091).

У 1902 р. Дмитра Яворницького, вже знаного дослідника запорозької старовини, запросили очолити Катеринославський обласний музей ім. О. М. Поля. Під керівництвом Яворницького, музей обзавівся багатьма новими цінними експонатами, до його фондів увійшло чимало археологічних знахідок, історичних документів, стародруків, картографічних матеріалів, завдяки чому він перетворився на один з провідних музеїв України. Катеринослав став місцем проживання і роботи Дмитра Яворницького на всі наступні роки. Любов і повага до цього козацького краю знайшла своє втілення в наукових розвідках, присвячених історії Катеринослава (Ф. І, № 22045).

У 1910 р. Яворницький здійснив подорож до Туреччини, Греції та Єгипту. Під час відвідин Стамбулу вчений отримав можливість оглянути пам’ятні місця, пов’язані з українською історією.



До кола знайомих Дмитра Яворницького входили таки відомі особи як Дмитро Багалій (Ф. І, № 46389), Євген Чикаленко (Ф. І, № 43426), Микола Лисенко (Ф. І, № 42192), Агатангел Кримський (Ф. І, № 24566, 24567), кореспонденція з якими експонується на виставці. Також на експозиції представлена фотографія Яворницького з мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком у Дніпропетровську (Ф. 278, № 1638).

Після революції 1918 р. Дмитра Яворницького обрали професором Катеринославського університету, де протягом 1924–1929 рр. він очолював створену ним кафедру українознавства. Проте головною турботою дослідника й надалі залишався його музей. Наукова громадськість, високо оцінюючи внесок Яворницького у розвиток історичної науки в Україні, обрала його вченим-кореспондентом (1924), а згодом і академіком (1929) ВУАН. Разом з тим, радянська влада не надто прихильно ставилася до Дмитра Яворницького, закидаючи йому «буржуазний націоналізм» та співпрацю з контрреволюційними організаціями (справа СВУ). У 1934 р. Яворницького звільнили з музею, відтак до кінця свого життя він лишався безробітним. Помер видатний історик запорозького козацтва 5 серпня 1940 р.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка