2019 р. Зміст Походження українців



Сторінка1/14
Дата конвертації12.11.2019
Розмір0.92 Mb.
Назва файлуПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ.docx
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника


Етногенез українського народу і культури

Підготував:

студент групи ДОПО-11

Ільніцька У.Р

м.Івано-Франківськ

2019 р.

Зміст

  1. Походження українців.

  2. Етногенез-походження українського народу.

  3. Теорії походження української культури.

  4. Етногенез української культури.



  1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ.

Етногенез (етногенези) (від гр. етнос — народ і генезис походження) — це тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу спирається на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології тощо. Термін етногенез вперше був уведений академіком Миколою Марром в 20-х роках XX ст.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися (від лат. assimilatio — уподібнення), один етнос вливався в інший — скіфи, гуни, сармати. слов'яни, половці, татари та інші народи тією чи іншою мірою впливали на етногенез українців. Звичайно, людність Північного чорноморця не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але, незважаючи на різні переселення та асиміляцію, ядро етносу залишаються постійним, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині.

Культурний генофонд нашого краю не переривався протягом довготривалих війн, поневолення, лихоліть, що вишині на долю українського народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких Пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150—200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття у 70-х роках минулого століття палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи в історичну науку. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких - знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішою стала можливість дослідити саме ген етичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років.

Відкриття Королівської стоянки привернуло увагу вчених усього світу її змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Інші вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси близько мільйона років тому.

Серед вчених ХІХ-ХХ ст. існували два погляди на походження народів: автохтонізм (від гр. autos — сам і chton — земля, тобто "первісне населення тієї чи іншої землі") та міграціонізм (від лат. migratio — переселення).

Автохтоністи вважають, що український народ має органічний, спадкоємний зв'язок із найдавнішими мешканцями української землі, незважаючи на міграції різних племен, їхнє злиття чи змішування. Автохтонність українців відстоювали В.В. Мавродін, який писав, що "український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія", видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка4, який на початку XX ст. зробив низку унікальних археологічних відкриттів, відомий український історик Михайло Грушевський та дослідник етногенезу українців Віктор Петров6. Серед істориків XX ст. про автохтонність українців писали Вадим Щербаківський, Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.

Міграціоністи досі вважають, що українці — "народ порівняно молодий" і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі (X. Абрман, Т. Капелле, Ф. Дворник, О. Пріцак та ін.).

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

I. Трипільська доба (середина VI—III тисячоліття до н. ч.)

II. Арійська доба (II тисячоліття до н. ч.)

III. Кіммерійсько-сюфо-сарматська доба (X ст. до н. ч. — III ст. н. ч.)

IV. Слов'янська доба (приблизно І тисячоліття н. ч.)

V. Доба Русі-України (від VII ст. н. ч.).

ТРИПІЛЬСЬКА ДОБА

Однією зі складових частин індоєвропейської культури, що сформувалася близько другої половини VI тисячоліття до н. ч., є Трипільська археологічна культура. До неї належать також пам'ятки з символами Тільця, адже це був час його панування в зодіаці (почався у 4400 р. до н. ч.).

Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найранішими центрами індоєвропейців були Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я та частина Малої Азії. ЗIV тисячоліття до н. ч. відбуваються процеси індо європеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні досі історична наука датувала V—IV тис. до н. ч., але найновіші дані науки свідчать, що вона існувала вже з середини VI тис. до н. ч.Отже, від трипільської доби нині минає близько 7,5 тисячі років.

Проблема походження Трипільської культури остаточно ще не вирішена; вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє Трипілля) з Волконською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили Трипільську культуру вже за часів неоліту (Буго-Дністровська неолітична культура). Період IV - початку III тисячоліття до н. ч. — час найбільшого розвитку Трипільської культури. Періодизація цієї культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці III тисячоліття до н. ч., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін і утворили кілька локальних різновидів, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими.

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії (культура Кукутені) та на Балканському півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців Предками українців, проте серед українських істориків існувала досить вагома система доказів визначної ролі Трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це насамперед висновки Вікентія Хвойки. наукові дослідження Віктора Петрова, Омеляна Партицького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін. Історики незалежної України все сміливіше доводять спадкоємність Трипільської, Протослов'янської, Праслов'янської та Проукраїнської культур.

Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селиш переважно чорноземних районів.

Віктор Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу?



Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувалися по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив загоном для великої рогатої худоби або місцем для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4—5 м завширшки і 15—20 м завдовжки. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м . Це вже справжні протоміста, де могло проживати близько 50 тисяч чоловік.

Ритуальні моделі трипільських хат.

Трипільські хати мали по кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді їх розписували дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців збереглися до наших днів.

Найбільшими трипільськими поселеннями (т. зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Тальянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 га, кількість жител - до однієї тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в Трипільській культурі, які, однак, ще малодосліджені. Вірогідно, що центр Трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).

Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і велико худобне скотарство, в якому переважали віл і корова.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різні форми розписного посуду: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця тощо.

У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні та розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало спалювання покійних. Рідкісні знахідки трипільських поховань (біля сіл Халеп'я, Ігрень поблизу Дніпропетровська, Більче-Злоте та ін.) свідчать про два основні антропологічні типи трипільців: середземноморський та протоевропейський. Частина трипільців мала протоіндоіранський тип. Вони були подібні до давніх мешканців Середземномор'я і Малої Азії: мали скошене чоло, вигнутий ніс, довгасте витягнуте обличчя. Різноманітність антропологічних типів трипільської людності свідчить про активні Етногенетичні процеси на теренах України в часи Трипілля.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).

Слід зазначити, що багато вчених ототожнювали трипільців з пелаз-гами: так, академік Олексій Соболевський вважав "трипільців-пелазгів" Предками кіммерійців і скіфів ("Русско-скифские этюды"), Єгор Классен та Дмитро Чертков підтримували гіпотезу про ідентичність трипільців з пелазгами. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен із наукового обігу. Хоча деякі українські вчені та українці діаспори (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) вважали трипільців етнічними Предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі й вважалися "ненауковими".

Популяризатором знань про пелазгів в Україні став Олександр Знойко фізико-хімік, знавець астрономії та міфології. Його праця, що побачила світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від офіційної науки — її не визнали суто науковою. Однак, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко у своїх дослідженнях спирався на праці багатьох попередників: Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та інших, а також цитував праці стародавніх істориків, котрі писали про Русь-Україну: Геродота, Птоломея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського та ін. Знойкові "Міфи..." нарешті досягли свого - українські вчені звернули увагу на "небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення Трипільської культури в формуванні сучасного населення України.

Сподіваємося, о найближчим часом з'являться серйозні наукові розвідки про генетичний зв'язок Трипільської культури з людністю сучасної України, адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

АРІЙСЬКА ДОБА

На межі III—II тисячоліття до н. ч. Трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина з відтисками жіночих пальців, приготовлена для ліплення посуду, попалене, сплюндроване житло.

На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву Шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у II тисячолітті до н. ч. стає скотарство, поширюється конярство, з'являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи їх не цікавили. Свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах і горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у Східній Європі в цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі й трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значимою і в після трипільський (арійський) час, і в кіммерійсько-скіфо-сарматську добу: жіночі Божества, Берегині, жінки-жриці, амазонки. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним чинником при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.

Інтенсивні еволюційні процеси II тисячоліття до н. ч. свідчать про значні зміни в житті людності України. Але не варто думати, що Трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних знахідок переконують, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен насамперед брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів Шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, вони змішалися з новою арійською людністю.

Звичайно, в антропології населення України в II тисячолітті до н. ч. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними, тобто: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою панівну роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в II тисячолітті до н. ч. займає панівне становище не тільки на терені України, але й у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пелазгів, які заселяли ці території до появи там греків та римлян.

Таким чином, епоха Бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології й культах чимало рис, успадкованих від трипільців, знайшли свій розвиток у пізніших племен Зрубної культури.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©bezref.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка